З нIмицI пам'ятI



Категории Степан Сапеляк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал /болещi моï побожнi й свiтськi iз панегiриком гетьману Iвановi Виговському уголос початому/ Журба моя, що виткана з нуждоти Торочиться торочкою услiд. Менi дворищами, собi навпроти Все кружеля в сорочцi солянiй. Подряпини на нiй – минулi й сущi Ïм несть числа, мов ниток у ряднi. А з нею сумовище невмируще – Душа моя, що покидьок при нiй. I чути кру i болещi спадковi. У пригорщi невижебраний хлiб Той хлiб... Тi п'ять хлiбин Христовi, Що винен я... Святий, згубивши слiд... Пощо менi випроба ця потрiйна, Пощо гiркий оцей смоли капiж... О, творче мук моïх, — сльозо невiрна Встромляй в солонiсть цю свiй ржавий нiж... I регочи позаплiч довкруж мене, Щоб я на круг, чи навсiбiч вiдстав. Щоб розчинивсь в судомнiй круговертi I щоб журбопищем довiк не став. Бо й так щонiч кричать вже чорнi круки Мою, щоб душу мряччю почорнить. Насущнице моя – пекуча муко Тебе не видихать вже з пухирчин. Нi з пухирчин, нi з вiч, нi з пухирчиння Ти пустка смутку i глибокий карб. Я кiллям впав на кiлля всiм грудинням, I шпилем – вiдпечаталась рука... I каменем мовчить... Вже не боляща Хоч рiж косою, бий хоч об порiг... Рука ота iще животворяща Iще священнописча. Ще мов оберiг... Хоча без слiв, без пальцiв i без кiстя Вся многогрiшна i без губ уся... Та вся якась – одне суцiльне вiстря А гук у неï, мов катiвний цвях. Бо гук у неï – пам'ять вiдгукати. На сито сiять болещi вiд ран – Вiд Конотопу аж попiд Карпати I вiд Уралу аж пiд Джезказган. Бо цока триб. Iзтерлися вже числа. I вiтер дме босонiж крижаний. I студить плоть мою нестерпне списся, I жили тричi довшi довжини Вогнiють кров'ю, щоб не замовчати I плоть не гнуть вiд тiм'ячка до п'ят... А буть твердотою... Вогнем на чатах, Орудою во зрiст i кожну п'ядь... Журбо моя, сповитая у болiсть. Душе моя – цi болещi зцiли Хрестом i Словом, Псальмом запрестольним, Щоб я цих мук довiк не розмолив. Не замолив в оцiм крутiм потоцi Праматiрних глибин i берегах. Бо вирок мiй – не бiль, не муки Божi. Мiй вирок – воля i ïï жага Свята жага – пророча Ним свобода Де стятi голови зависли мов лоза... О, свiте мiй, невольничий мiй зводень Де шрiт i дрiт, що не поглянь назад. I смуги цi, i цi рубцi, цю пам'ять Я кличу, вивернувши зiр i слух. I завмираю, викотивши камiнь На горовину де святиться дух Всiх пам'ятань в осяжистому словi Життєпис весь i долi валуни. Де все вiдбито в тайнi вод солоних Що й хрест невидно навiть здалени. I, впавши долiлиць, на тiм узвишшi Чоло своє я терном скiльцював. На ньому хай пропалине колише Колишня пам'ять i зiв'ялий лавр... А доокруж мовчить стоденна сутiнь Кров пiднялась до скронь i до кровi. I я кричу пропалинами всує Зi згарища де гар не догорiв. Де лик мiй у клятьбi i серце в солi, I пам'ять у ропi, i в оцi сiль. I вже не я – роповище подовкiл Вола в менi протяжно звiдусiль. Iсторiя вола, чи мо' спокутник, А чи поезiя з моïх погрудь... Кривавить ясна мука каламутня В моïм вiдбитку iз чужих отрут. I чую кривду я, свою ганебу Без правди ми, хоча б на крейц чи грiш... I що той бiль, що скапує у жменю, Що край могили дереном обрiс... Але ж це вiн сипку тримає пам'ять В легендах, думах i святiм псальмi. Гiрку недолю в славi i неславi. Хрести дуплавi i хрести тi солянi... Хай дзвони б'ють, хай свiтом дзеленкочуть Iржавим цвяхом чи крихким литвом Щоб бiльш нiхто Вкраïну не зурочив Й в менi ïï ростерзане єство. II дума хвалебна гетьману Iвановi Виговському уголос почата Цiєю думою з помiж дум лик його славлю сяєвоносний звитягу велику бо нiмицею звеличено але болем сим думу сiю не Мамаєву уголос почато притчу далеку во язицех не про бiблiйного юду но побiдителя не первого славлю тричi i мовлю тричi долами й водолуками конотопськими де ужинок наш на долонi Оранти зорить Хризолiтом де пам'ять солонiє оком кривавим з крокви звугленоï увидь доле клята стрiляна голото учуй конотопе i уся святия з бiйниць громохких вiд шаблi до шаблi город сей вiд землi наш стяги з усюди виднi пiдковою воля зблисла хоругва побiдна на раменах прудивуса Виговського хрест празнечний калиною всипаний лицаря єдиновустям вiтає iз врат царських свободу на хоругвах золототканних вiчнiстю вiтає украïнною змилуйтесь шаблi й мушкети думи i кобзи пам'ять йому незнищимую не нiмицею а славою згукаймо з вежi офiрноï конотопськоï звитягу його побiдну єдиновустям iзречiм iм'ям його живодайним Виговський Iван волею тричi наречiм i слово моє многодумне з помiж дум моïх всолонених хай думою вiчною в пiднебессi множиться амiнь Харкiв p ! r i | 0cm; margin-left:2.0cm;margin-bottom:.0001pt'>Крутих дорiг, терпких молитв... Та ось межа, а вздовж границi Пiвколом знак вiд пiдошов. Пiдкова колом i зигзиця Мене питають: Хто прийшов...? I я вхопивсь очима в крокву Сiдало сонце за Серет I нi душi. Лиш за пiвкроку Лежав мiй злiпок навпростець. А всi зазубрини згорiли Лиш дим видмухують вiтри. Подалi дивить блудне тiло Гукаючи: Iз них котрийсь!? Котрийсь... – це я. I тихо знову, Трухка колиска. I порiг. I замiсть звукiв пожалобу Десь джмiль гудiв на слух в травi. II З порогу вороття Хатино рiдна. Рiдний доме... Моï це входини... Воздай... Хоча б цим соняхом в поклонi Святу скорботну благодать. Благослови в благословеннi Моï тi зашпори нагi.... Отi Слова, що поiменно Тобi сказати був не змiг... Моï тi зашморги дротянi – I вицвiлий життєпис мiй. Благослови у покаяннi Цi письмена... Цей карб нiмий... Бо ще живу. Хоча i прийшлий Ось скриня тут – ще родова I голос давнiй тут з узвишшя Менi минуще поверта. Оте минуще – прiсносуще. Те невмируще доки свiт. Оте. Оте, що серце сушить Й легенi рве в дрiбнющу дрiб... То шлях. Шляхи моï додому. Невольничi й наозирцi. I все... I зiр мiй знепритомнiв Й сплива безлико по щоцi... ................................... Вернув я дому. Дiм не чує По праву руч – iще Серет. А от лiворуч хтось лiчбує I заговорює мiй хрест... 28.04.2008 м. Харкiв
З нIмицI пам'ятI